Конкурс ми не виграли і роботу над стрічкою так і не почали, але думки, які ми разом зі співавтором сценарію Oleksandr Bezruchko та режисером Taras Tkachenko виклали у тритменті звучать актуально й сьогодні. Отже щоби «добро не пропадало», викладаю його тут у форматі короткого ессе. Буду радий, якщо воно викличе дискусію.
Дисклеймер: конкурс ми програли достойним і сильним конкурентам, претензій до організаторів не маємо, співпрацюємо з ними по іншому проєкту.
«ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО: КОРОЗІЯ ТАЛАНТУ»
Епіграф: «Покара славою – одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.»
Василь Стус
Олександр Петрович Довженко вже практично протягом ста років залишається найбільш відомим українським кінорежисером. Довженко давно перетворився на культурний символ, архетип, мем – поширеність якого прямо пропорційна поверховості, з якою й сприймається цей символ, що вже став звичним елементом оточуючої реальності, майже побутовою звичкою. Зрештою, найчастіше його ім’я згадують сьогодні не перед екранами, а у маршрутках: «Водітєль, на Довженка можна зупинити?», або «Ізвінітє, ви на Довженка виходите?»
Ім’ям Довженка названі вулиці, кінотеатри, кіноцентр, державна кінематографічна премія та найвідоміша в Україні кіностудія – Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка. Але художні фільми на цій студії вже практично не знімають, а найбільший кінотеатр його імені був спочатку перетворений в нічний клуб «Червоне та Чорне», а згодом знесений. Тепер на його місці торгівельно-розважальний центр, в якому відкрили інший кінотеатр – названий на честь американської кінопремії Оскар, яку Довженко так і не отримав. Це все – далеко не випадковий символізм.
Завдяки масштабу власного таланту та творчим здобуткам, фігура Олександра Довженка найбільш показово та трагічно розкриває головний конфлікт в українській культурі ХХ століття – вимушену взаємодію усвідомленого творчого генія і злочинної комуністичної влади. Вони не могли існувати у вакуумі окремо одне від одного – радянська імперія пожирала таланти, необхідні для пропаганди її ідеології, а талант просто фізично не міг творити, не співпрацюючи з режимом і тим сам допомагав будувати тюремну стіну навколо себе.
Через необхідність такої співпраці пройшли всі видатні митці України ХХ століття, хоча ціна і глибина цього ідейного компромісу була в різні часи різною. Доба Розстріляного Відродження, до генерації якого належав Олександр Петрович, відрізнялася не тільки тим, що платити за компроміс треба було ціною життя – або фізичного, як Скрипник та Хвильовий, або духовного, як Тичина та Вишня. Різниця була ще й у тому, що пізніші покоління, ті ж «шестидесятники» до прикладу, були вже всі народжені і виховані в радянській системі, і не мали навіть найменшого досвіду існування поза нею. На відміну від них, покоління Довженка мало зовсім інший досвід – в тому числі й збройної боротьби за українську незалежність - але з такою радикальною швидкістю перейшло від визвольних змагань до колаборації з окупаційно-тоталітарним режимом, що можливо у всій історії людства нема прикладу такого масового та радикального ідейного «перевзування».
Чи міг би талановитий український кінорежисер, який у зимку 2013-2014 років був учасником Революції Гідності, сьогодні зняти фільм, що героїзує «беркутівців» та «тітушок», які вбивали людей у Маріїнському парку? Здається, це абсурдне питання. Звичайно ні, не міг би. Більше того, ніхто нічого подібного й не зробив.
Проте Довженко зробив саме це. Довженко зовсім із не марксистською радістю зустрів падіння царату та Російської імперії. Під час української революції та перших визвольних змагань Довженко воював проти більшовиків у лавах армії Української Народної Республіки, зі зброєю в руках боровся за Незалежність України. На початку 1918 року його можна було побачити у Києві в сивій шапці зі шликом, у однострої куреня Чорних гайдамаків, який був сформований Симоном Петлюрою та брав участь у штурмі київського Арсеналу. Потім він пережив у Києві німецьку, російсько-радянську, російсько-монархічну та польську окупації, не один раз перебуваючи під загрозою розстрілу.
А невдовзі, лише через одинадцять років після цих подій, зняв геніальний фільм, який героїзує більшовицьких заколотників з цього самого Арсеналу, які боролися проти УНР. Одинадцять років – це зовсім не багато – на момент публікації цього тексту до 130-го ювілею з дня народження митця приблизно стільки часу мине з початку Революції Гідності. Але у Довженковому прочитанні подій одинадцятирічної давнини, яких він був очевидець і учасник, борці за незалежність України були показані слабкими та карикатурними, а більшовики, навпроти, майже казковими героями, від яких буквально відскакували кулі, як в останній сцені розстрілу Тиміша.
Стрічка «Арсенал» остаточно зробила Довженка великим режисером і вписала його ім’я в історію світового кіно, навіть якби він і не зняв більше нічого.
Та за можливість вільно експериментувати з формою, запроваджуючи по суті нову кіномову, треба було розплачуватися дорогою ціною, і далеко не лише ціною ідеологічної лояльності. Ідеологічну перевірку товариш Довженко проходив на попередньому фільмі - «Звенигора» (1927). Довженко настільки суттєво переробив сценарій, що його автори Майк Йогансен та схилений до співпраці з більшовиками колишній генерал-хорунжий армії УНР Юрко Тютюник (Юртик) зняли свої прізвища з титрів. Можливо, головним розходженням між ними й режисером було карикатурне зображення у стрічці петлюрівця Павла. На відміну від Довженка, автори сценарію були пізніше розстріляні.
Але тим не менше, від іміджу «петлюрівця» Довженку доводилося відбілюватися все життя, виправдовуючись тим, що він, мовляв, «ввійшов у революцію не тими дверима», бо сприймав українську самостійність «найреволюційнішим рухом, найлівішим, отже, найкращим: що правіше – то гірше, що лівіше – то краще.» Це виглядало настільки блюзнірські, що з цього іронізували навіть самі чекісти - його архівно-слідчу справу назвали промовисто – «Запорожець», натякаючи в якому саме курені він служив в українському війську (у березні 1918 року колишній курінь Чорних гайдамаків перейменували на Гайдамацький піхотний полк та включили до складу Запорізького корпусу).
Втім, можливо, це був елемент внутрішньо-корпоративного гумору - за версією відомого довженкознавця Романа Корогодського, Довженко співпрацюв з чекістами під час роботи за кордоном у Польщі і Німеччині. Офіційно у Польщі він очолив місію з репатріації й обміну полоненими, що дозволяло неофіційно переконувати колишніх побратимів повертатися до Радянської України. Принаймні, у першому власному повнометражному художньому фільмі «Сумка дипкур’єра» (1927), сценарій якого Довженко суттєво доопрацював, шпигунська робота подана із знанням специфіки цієї справи.
Наступний після «Арсеналу» геніальний фільм Довженка «Земля» (1930), став ідеологічним обґрунтуванням колективізації і як наслідок Голодомору, одного з найбільших геноцидів в історії людства і найбільшій трагедії українського народу. Одним з побічних ефектів цієї картини було те, що вона стала естетичним маніфестом явища, яке набрало свою повну силу значно пізніше, вже після Довженкової смерті, але творилося його учнями і послідовниками, та з легкої руки польського кінокритика Януша Ґазди стало відомим як українське поетичне кіно.
Після виходу фільму «Іван» (1932) в Україні на Олександра Довженка був виписаний ордер на арешт і, якби не відчайдушна втеча до Москви та особисте звернення безпосередньо до Йосипа Сталіна, Олександр Петрович, ймовірно, розділив би сумну долю інших розстріляних діячів українського відродження.
Після цього Довженко остаточно змушений був стати жертвою свого ж власного таланту – його умовним «продюсером» тепер став сам Сталін. Продюсер вимагав фільмів на злобу дня – українського Чапаєва – «Щорса» (1939), фільм про Мічуріна тощо, і видатний митець став великою номенклатурною шишкою у ієрархії радянської системи.
Друга Світова війна змінила українське культурне поле – багато художників знову спробували рефлексувати на драматичні події з всією силою свого таланту. Багато хто надихнувся цією зміною і спробував рвонути за червоні лінії. Так з’являється «Любіть Україну» Сосюри. «Співець смерті Довженко» (як його називали потім критики) знаходить свій драматичний матеріал і працює над новим шедевром - кіноповістю «Україна у вогні». Проте плата за спробу повернути собі щирість власного таланту і здобуту в крові і вогні ідентичність нещадно карається. Сталін на пленумі ЦК КПРС виступає особисто з нищівною критикою Довженка, звинувачуючи його у найстрашнішому гріху – українському націоналізмі.
Покаранням Довженка стає вигнання з батьківщини, знову засланий на номенклатурне існування у Москву, подібно тому як Тарас Шевченко з України був видалений у Петербург, Олександр Петрович не може вже навіть працювати на київській кіностудії, де до наших днів ще родить яблука закладений ним сад.
По Довженковій смерті цю студію з надзвичайною швидкістю перейменують у Кіностудію художніх фільмів імені Олександра Петровича Довженка, але самому Довженку вже не дадуть повернутися в Україну – прах його досі лежить на московському Новодівичому кладовищі.
У своїй статті «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)», присвяченій творчості Павла Тичини, Василь Стус пише: «У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других – зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням». Вищесказане можна сміливо віднести й до Олександра Довженка – першого по значенню українського режисера та одночасно жертву та співучасника злочинів сталінізму, плоть від плоті власного народу.
Дослідити мімікрію Довженкових поглядів дозволить ґрунтовне вивчення його біографії й творчої діяльності за допомогою архівних документів, у тому числі й раніше засекречених. Наприклад, Галузевого державного архіву Служби безпеки України (колишній державний архів Комітету державної безпеки УРСР), де відкрили не лише архівно-слідчі справи репресованих діячів розстріляного українського відродження, серед яких було багато людей з оточення Довженка, але й справи-формуляри, у які чекісти збирали наклепи і доноси сексотів НКВС та «свідомих радянських громадян» в тому числі й на Олександра Довженка.
В документах описаний цікавий епізод, що періодично повторювався, – вже визнаний номенклатурний митець, кавалер ордена Леніна Довженко з колегами їздив на відпочинок у приміський елітний «будинок творчості» на умовні «шашлики». В чоловічій компанії товариші не обмежували себе в алкоголі й Довженко сильно п’янів. Коли троє друзів відводили метра до його номеру і вкладали в ліжко, по дорозі метр в грубій нецензурній формі висловлював свою думку про радянську владу й особисто про свого кремлівського «продюсера». На ранок всі троє «друзів» писали доноси, і кожен із стукачів не знав напевно, чи інші теж не є сексотами.
Довженко не міг не знати, що за ним слідкують і він в будь-який момент може стати наступним - поруч гинули його співавтори, колеги, друзі, а чекісти заарештовували його учнів. Красномовним був демонстративний вчинок Довженка на похороні Хвильового – поцілунок у вихідний отвір від кулі у скроні друга.
Чотири томи справи-формуляру під промовистою оперативною назвою «Запорожець», в тому числі з дослівними «п’яними» цитатами про Сталіна, очевидно були вагомою причиною для того, аби на тверезу голову трансформувати свою позицію по багатьох питаннях порядку денного. Але було би дивно, якби радянська влада обмежилася лише цими чотирма стосами паперу, аби зламати Довженка.
У колишньому архіві ЦК Комуністичної партії України зберіглася справа петлюрівця Довженка, який був схоплений взимку 1919 року у Житомирі під час спробі незаконного перетину кордону між Польщею та Радянською Україною. Безперечно, Довженко знав і про цю теку з документами, як і не забув своє двомісячне перебування у житомирській в’язниці.
Сьогодні вже не є секретом, що деякі дружини-красуні видатних діячів української культури того часу були «сексотами» ЧК. На основі розсекречених архівних документів можна стверджувати, що не оминула така доля й Олександра Довженка. Його муза та друга дружина Юлія Солнцева при житті Довженка співпрацювала з чекістами, а після смерті безжальною рукою викреслювала цілі пласти з його біографії, перемонтовувала його фільми.
Внаслідок цього Олександр Петрович був «очищений» від так званих «помилок дрібно-буржуазного українського націоналізму» та перетворися у класика радянського кінематографу і української літератури. Забронзовілий бюст, пам’ятник епосі. Навіть після власної смерті Солнцева продовжувала «творити міф про радянського Довженка», на п’ятдесят років засекретивши значний обсяг документів із фонду свого чоловіка. Співавтор сценарію Олександр Безручко був у групі українських довженкознавців та фахівців з архівної справи, які в середині двохтисячних неодноразово їздили до Москви з метою отримання цих документів та повернення на рідну землю праху Олександра Петровича. Утім, російська влада зробила усе, аби не лише український митець продовжував спочивати на чужині, але й довженківські документи, у яких сплив термін закритості, потрапили до нашої країни не в оригіналі, а лише частково, з купюрами та коментарями російських ідеологів.
Постать Олександра Довженка – кінорежисера, письменника, митця та педагога – Довженка справжнього, а не відцензурованого радянською владою, так фактично й не була відрефлексована в українському кінематографі протягом всього часу після здобуття Україною Незалежності.
Перефразуючи Стуса, який писав про Тичину, – зрозуміти Довженка можна. А от чи можна його виправдати?
На це питання ми і спробуємо знайти відповідь у нашому фільмі, який сподіваємося колись все таки зняти.
Можливо до наступного ювілею.
P.S. Колаж невідомого мені автора розміщено для привернення уваги.
Немає коментарів:
Дописати коментар