Коли 43 роки тому я вперше потрапив на студію «Київнаукфільм», де саме в той час створювався цех художньої мультиплікації (це вже набагато пізніше ми почали називати цей вид мистецтва, як і в усьому світі, «анімацією»), то побачив таку картину: кілька молодих людей, приблизно мого віку, займалися кожен своєю справою: хтось малював на аркуші паперу головних героїв майбутнього фільму – Перця та його вірного помічника спанієля, хтось робив кумедні гримаси, дивлячись в люстерко, яке було на кожному робочому столі аніматора, і швидко замальовував своє зображення, а хтось, заплющивши очі, натискав на кнопку секундоміра і програвав у своїй уяві майбутню сцену, яку мав намалювати, вимірюючи її у часі з точністю до частки секунди. Йшла робота над фільмом «Пригоди Перця», з якого мало починатися відродження української анімації.
