Незгасима зірка українського театру.

25 лютого 2019 року виповнюється 132 роки від дня народження геніального режисера-реформатора, талановитого актора, театрального педагога, критика, драматурга, публіциста, перекладача Леся Курбаса. 
Народився Лесь Курбас 25 лютого 1887 року в м. Самборі, що на Львівщині, у сім’ї мандрівних акторів театру «Руська Бесіда» Степана та Ванди Курбас (за сценою Янович). З цієї секунди у маленького немовляти ще з грудним молоком матері закладається любов та жага до театру, адже він мандрує з батьками від театру до театру, живе їхніми сценічними турботами та акторськими клопотами. 
Дитинство Леся проходило в Старому Скалаті на Тернопільщині (тепер його музей-садиба), де понад сорок років працював священником його дід – Пилип Іванович Курбас. 


***
Навесні 1915 року Лесь Курбас у Тернополі разом з групою професійних акторів та студентської молоді утворює перший стаціонарний театр «Тернопільські театральні вечори», які вписали значиму сторінку в історію не тільки Галичини, але й всієї України.
У 1916 році Лесь Курбас починає свою працю у Київському театрі Миколи Садовського. Молодий актор був сповнений великих надій. 
Успішна праця Леся Курбаса піднесла рівень театру, який переживав нелегкі часи, а його роботи були високо оцінені сучасниками. Дуже високу оцінку отримав Лесь Курбас за Хлестакова у «Ревізорі» М.Гоголя. Із спогадів О.Дейча: «Курбаса засипали квітами, знову, й знову викликали на біс, - він не йшов відступаючи квіти й овації Садовському. Нарешті Микола Карпович сам пішов за куліси і вивів на сцену Курбаса, хоч як той не опирався. Зал ревів від захоплення. Це було справжнє визнання.»

***

Курбас був дійсно дуже «кінематографічним» митцем, незалежно від того, створив би він власне фільми чи ні. Коли його називали «Гріффітом українського кіно», гадаю, йшлося про естетичне використання ним не лише монтажу, не екрану - поетики кінематографа. Скажімо, його вистава «Джіммі Гіггінс» – це зовсім нова семантика кіно. Тоді захопленість фактурою кінематографа позначалась на багатьох виставах – Мейєрхольд застосував екран у «Землі дибом», а Ейзенштайн – ввів короткометражку-пародію на пригодницькі фільми. Вже сам факт введення у тканину вистави екрану вивільнював нову естетичну енергію. Курбас вступає з кінематографом у ширші і ризикованіші стосунки. Усю виставу побудовано за принципом кіномонтажу з використанням естетики експресіонізму німого кіно. Світло працювало за спеціальним сценарієм, використовувались «напливи», «крупні плани», музика була ланцюгом монтажних фрагментів, на які накладались конкретні функціональні шуми (своєрідний музичний конкретизм). У фактуру такої істинно кінематографічної вистави природно увійшло і власне кіно – текст в його семіотичному виправданні. Функції екрану по-особливому кодували виставу введенням хроніки початку війни, що зближувало дві реальності – актуально історичну і відображену засобами кінохроніки. Але найблискучішим винаходом був окремо знятий фільм з головним героєм вистави – А.Бучмою (його грав ще й Й.Гірняк). «Крупний план» героя, поданий сценою підхоплювався «крупним планом» героя у виставі – і навпаки. Цей хід важко переоцінити… Це було відкриття, як і винахід – за всієї його наївності – сценічного «підсвідомого». І як фрагменти «потоку свідомості», самостійно відкриті Курбасом для сцени одночасно з відкриттям його літературою авангарду («Улліс» Джойса).

Йдеться саме про поетику нового мистецтва, її потенції для інших видів мистецтва, які Курбас відчув одним з перших. І якщо вивчати Курбасів «кінематограф у театрі», ми наблизимось до його кінорежисури безпосередньо в кіно…

Отже, на мою думку, ми зараз наближаємось до стратегічних завдань – як для так званого традиційного, так і пошукового кінознавства. Нові підходи до часу і простору, до поетик суміжних мистецтв, до нового побутування екранної емоції, до понять авторського або артхаузного кіно – можуть надати й нові методи дослідження модерну і авангарду 1920-30-х років. Мені здається, ми переживаємо етап, коли накопичення емпіричного і частково теоретичного матеріалу невдовзі спровокує «вибух» нової якості досліджень.

Лесь Курбас і кіно

***

Водночас, ситуація у вітчизняному кіно виглядає дещо інакше, ніж на театрі. Художня традиція Леся Курбаса знаходить своє продовження у фільмах таких режисерів як Сергій Ейзенштейн, Олександр Довженко, Ігор Савченко. Навіть без загублених німих кінострічок Курбаса, знятих ним у ВУФКУ у 1924-1925 роках [5], стає очевидним вплив режисерської естетики Курбаса, зокрема його акторської школи, на розвиток українського кіномистецтва. Тим більше, що більшість акторів Курбаса успішно працювали в кіно: Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Олександр Перегуда, Ханан Шмаїн, Семен Свашенко, Петро Масоха. Романтична окриленність та експресіоністька загостренність їх акторського тривання в кадрі свідчить насамперед про бездоганний акторський вишкіл, який досягався Курбасом за рахунок наполегливої студійної праці не лише над голосом і пластикою, а й мімодрамами, в яких акторові потрібно було створювати виразний зовнішній малюнок ролі. Таким чином, професійна вправність курбасівського актора вдосконалювалась, немов у своєрідних сценках-епізодах німого кіно. «Стараючись не випадати з наміченого образу й виконувати завдання дії,… я вперше усвідомив користь від мімодрам, над якими доводилося мучитись у березільському вишколі,» - зазначав славний актор театру «Березіль» Йосип Гірняк, згадуючи свою роботу над роллю старого попа у фільмі Леся Курбаса «Вендетта» (1924) 

АКТОРСЬКА ШКОЛА ЛЕСЯ КУРБАСА І КІНО ***

3 листопада 1937 року Леся Курбаса розстріляли в урочищі Сандормох в Карелії. Серед 1111 розстріляних – Микола Зеров, Марко Вороний, Валер’ян Поліщук, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Михайло Яловий, Олекса Слісаренко, Антон Крушельницький, Матвій Яворський...
Над Україною пройшло стільки хуртовин і бур, пройшло ціле пекло більшовицької неволі, але українське мистецтво залишилося незмінне і незламне як і народ, що відбудовуючи себе, вмів нав’язати до своїх найкращих традицій. Влада знала кого вона вбиває і в кого вона стріляє. Але вона помилилася, що можна розстріляти ідею і прагнення людини до високого мистецтва.
Влада знищила Леся Курбаса фізично, але не змогла - духовно. Наприкінці 80-х років українській культурі почали повертати Курбаса. Його творчий доробок став предметом наукових досліджень, його знають і вивчають режисери провідних театрів світу.
Лесь Курбас – Українець з великої літери і тому, поніс незаслужене покарання. Нам варто повчитися у Курбаса мудрості і мужності. Він не «продав» своєї мови, не зрікся культури «мужичого» народу заради теплого і вигідного крісла.
В 1987 році за рішенням ЮНЕСКО в Старому Скалаті, де пройшли дитячі та юнацькі роки митця, відкрито його музей-садибу, який відтворює весь життєвий та творчий шлях Леся Степановича та його рідних.
Вже понад тридцять років їдуть до музею-садиби Леся Курбаса з усіх куточків України та зарубіжжя шанувальники його творчості, щоб поклонитися землі, яка подарувала світовому мистецтву великого Генія.
Щоб глибше пройнятися життям та творчістю Леся Курбаса, щоб пройтися стежками його дитинства, щиро запрошуємо відвідати його музей-садибу, що в с. Старий Скалат на Тернопільщині.