неділя, 17 лютого 2019 р.

Про Сергія Параджанова

Кіно: Про Сергія Параджанова:
Давно хотіла почати писати про людей, які не подобаються більшості, які йдуть проти течії, ламають норми, які роблять майбутнє всупереч сірим.
Наприклад, Сергій Параджанов. Людина, яка зробила для визнання української ідентичності більше, ніж зроблено багатьма етнічними українцями.
В 1964-му він створив свій фільм "Тіні забутих предків" - перша стрічка, яка йшла по всьому Союзу українською - без перекладу та субтитрів.

І хоча фільм взяв декілька призів на міжнародних кінофестивалях, це не заважило партійним керівникам на КДБ оголосити його "націоналістичним та політичним".
4 вересня 1965 року на прем'єрі "Тіней" у Києві у кінотеатрі "Україна" Іван Дзюба, Василь Стус та В'ячеслав Чорновол виступили проти репресій української інтелігенції, проти арештів українців по всієї Україні.
Після цього прокотилась нова хвиля арештів, прокат стрічки обмежили, а Параджанова не випускали з країни за кордон навіть на прем'єри свого фільму.
Наприкінці 1965 року Сергій Йосипович підписав "листа Дзюби" до ЦК КПУ, у якому йшла річ про примусову русифікацію України та притиснення української національної культури.
Параджанов почав працювати над кіно "Київські фрески", але йому не дали закінчити цю роботу - картину закрили. Працювати в Україні йому не дали. Він поїхав до Єревану, де став робити "Саят Нова", який після цензури вийшов як "Колір гранату".
У 1969 повернувся до Києва. Писав сценарії. Знімати кіно в Україні не давали. Знімав у Вірменії. У 1973-му, коли прилетів до Києва, де хворів син, - посадили у Лук'янівську тюрму, сфабрикував справу про "гомосексуалізм".
Більш за все партійних бонз та ГБ бісило те, що Параджанов відкрито виступав проти політичного переслідування українських дисидентів, не мовчав та міг призвати "вырыть могилу соцреализму", намагався "выгнать красных комиссаров из кино", а також "клеветал о притеснениях свободы творчества" (цитати з донесень КДБ).
Це дуже бісило і самого Брежнєва. Тому режисера так довго протримали і ув'язненні - чотири роки колоній суворого режиму. А вирок був п'ять - просто світова громадськість теж не мовчала, боролася за звільнення Параджанова: Луї Арагон навіть прилетів у Маскву та отримав орден "дружби народів" від генсека, щоб поговорити про звільнення режисера.
Якщо ви погуглите, то знайдете листи Сергія Йосиповича з колоній. Це дуже страшне читання. Мені нагадали листи Олега Сенцова. В інеті зараз все є - і фільми Параджанова, і про нього, і листи, і мемуари.
Просто є люди, які не бояться ламати тоталітарну парадигму.
Йти всупереч сірим.
Так, і я знаю, що одна людина здатна змінити світ.
Приклад Параджанова це доказує.
А вам фото з пам'ятником Сергію Осиповичу у Тбілісі - в місті, де він народився. Дуже вдалий. Я його люблю.

P.S. Коли я якось сказала: "Мама, хочу полетіти у Єреван - там є Музей Параджанова". Мама відповіла: "В Вірменії? Так він же наш, український! Хіба в Києві нема музею?" - "Ні, нема". - "Боже, який жах. Він же наш. Наш. Ну як так?"
Це все.
Читайте. Дивіться.

Olena Balaba

Немає коментарів:

Дописати коментар