За сприяння місцевої кінокомісії у Тернополі відбувся допрем»єрний показ українського фільму Михайла Іллєнка «Толока». На широкий екран кінострічка виходить 12 березня.
Представляв роботу сам автор- режисер, сценарист ,актор, академік Національної Академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, перший голова правління Української Кіноакадемії Михайло Іллєнко і його донька, виконавиця головної ролі - Іванна Іллєнко.
-Толока – це таємна зброя проти війн, навал, експропріації, колективізації, голодоморів, індустріалізації, геноцидів і знову війн, затоплень, пожеж, зрад. Це - стратегія виживання України,- сказав митець.-Початок її сягає ще до трипільських часів. Бо яке б не траплялося нещастя, завжди поблизу була глина, вода, очерет чи солома і якісь дубці для плетіння стін. А головне – толока, що гуртувала, будувала, рятувала. Вона привчила людей до єднання у скруті і це залишилося у нашому генетичному коді. Коли приходить біда, ми збираємося на граніт, утворюємо ланцюг, організовуємо Майдан, вливаємося у волонтерські загони. В цьому наша сила і непереможність, - сказав автор фільму.
Величезним пієтетом і теплом митець огорнув українську хату. Зболена, спалена блискавкою чи сірником, розпоптана копитами чи ворожим чоботом, затоплена зливою чи рукотворними морями, знесена ураганом чи снарядом, задушена стінами новобудови чи саркофагом, вона завжли відновлюється людською працею. Вічна наша українська хата – ласий шматок для ворога.
-Ідея фільму з»явилася понад п»ятдесят років тому. Задумку ніби хтось заважав втілити. То безгрошів»я, то Радянська цензура, то занепад українського кіно, - ділився автор фільму.- Але тим часом виросла моя актриса(усміхається до Іванни), вивчилася, набула досвіду, знявшись у чотирьох кінороботах. Підоспіли і гроші, держава забезпечила майже стовідсотково зйомки фільму і ми свою ідею втілили,- резюмував Михайло Ільєнко. –А давній сценарій доповнили новітніми випробуваннями, настроями і перемогами.
У фільмі дві головні героїні : хата-Україна і Шевченкова Катерина – Україна. А ще чотириста років нашої історії, які пролітають миттєвістю під рефреном пісні «Чорні очка, як терен» , яку виконують в інтерпретації Михайла Іллєнка впродовж кількох толок ті, хто замішує глину і кладе вальки, дитячими і дорослими голосами. Бравурно і переможно вона звучить у заключній сцені , коли її стильно, натхненно і чуттєво виконують водії, провідні співаки-патріоти, волонтери, з якими і сам автор фільму. Адже він виїздив багато разів у зону бойових дій впродовж перших двох років війни. Все це дуже гармонійно вплітається у стрічку. Саме жителі Луганської і Донецької областей першими побачили кінострічку ще в кінці минулого року. Михайло Іллєнко з акторами, апаратурою для показу фільму відвідав понад 20 міст і селищ Донецької і Луганської областей. Там не було кінотеатрів, але було бажання дивитися.Творці фільму з кожного квитка на «Толоку» спрямовують 7 гривень на допомогу українським воїнам.
Рефреном фільму звучить і різноголосе, багатоінтонаційне, різнонаголосове за словами, Шевченкове : «А у тої Катерини хата на помості…» Саме ці слова пророкової балади тоді давно наштовхнули Михайла Іллєнка на думку, що треба вшанувати в кінематографі творчість Тараса Григоровича, бо не така і велика в нас Шевченкіана, та гідно розповісти про жінку-продовжувачку роду, на якій тримається українська хата. Яскраво і різнопланово, підсилюючи вертепним дійством, метафорами і символами, автор показав історію Катерини, в яку закохалися троє козаків. Вона ж сказала, що піде за того , хто визволить брата. Лише один з них повернувся живим разом з полоненим. Та не брат то був, а наречений. Так вона через століття і втрачає його та жде, не старіючи і вірячи, що він повернеться. Катерина з хатою і на Хортиці побувала, і в Криму її звила, як гніздечко. Тендітна українка всі виклики долі сприймає на себе. І якби не гнітило життя , ця жінка знаходить сили для зведення нової хати, початку нового життя. Ії опора – сини, яких вона ростить , віддаючи вітрам історії. Дуже зворушлива поминальна сцена, в якій стара хата наливає в келішки горілку і кладе зверху окрайчик хліба, притрушуючи сіллю.
У далеких уже сімдесятих минулого століття Михайло Іллєнко обговорював ідею фільму з актором Іваном Миколайчуком, який долучився до сценарію своїми спогадами про те, як колись його ледве не вбив божевільний. Порятунком стала виписка йому довідки, що той абсолютно здоровий, добрий і любить людей. Цей сюжет ювелірно вписався в кінороботу, перекочовуючи століттями, як і кульова блискавка, яка переслідує головну героїню, ніби біда і кара. Але , з»ясовується, коли дуже хотіти, то блискавку можна намотати на ланцюг і заполонити слоїком. При бажанні і в єдності біду можна пережити і перемогти.Це і є лейтмотивом фільму.Він підтверджує вже в котре, що віра в краще, мрія про вільну і незалежну Україну незнищенна.
Мене фільм повернув у дитинство. Щонеділі у нас була толока, як не на одному кутку то на іншому. Звучало це з наголосом на останньому складі. До сих пір впевнена, що саме так правильно, бо двонаголосовість нам дали словники , які здебільшого упорядковані тими, хто хотів перевести українську на суржик. Тому трохи різало вухо кіношне, з наголосом на другому складі. Але суть слова то наша. Воно означало і пасовище, і просто майданчик вільної землі, де молодь збиралася. У фільмі йдеться про безоплатне свято праці і єднання, яке передбачало почастунок від господаря, хоч і на стіл зносили те, що в кого було.Виконуючи важку роботу, мої односельці співали. Толокою потім з глини і січки робили саман, щоб викладати хату великими, м»якими, теплими , дешевими цеглинками. Я пам»ятаю, як у нас добудовували хату, закидали кавалки місива на стелю. Це була найвідповідальніша робота, як і рівняти сволоки. Я ніби відчула тепло тієї хати, в якій виросла. Вона не батьківська,- прапрадідівська. У добудованій частині, до тієї, що прадід Дементій відділив синові Олексію, моєму дідусеві, зарубки на одвірку про мій ріст. Я так хотіла там дістатися мисника з гарними тарілками. А мені боронили це робити, щоб не побила. Тепер ті хати вже порозвалювалися, але народилися нові покоління, побудували на тому місці нові. Толокою і садили, і викопували картоплю. Гусей на кутку патрали спочатку в одної господині збиралися, потім у іншої. Така спільна споконвічна праця наснажувала і вносила колорит в життя, розмаїття, розраду, позитив, благословення .
А ще якось зі мною впродовж фільму жили слова Ліни Василівни про початок з нового аркуша, який буває в кожного з нас у житті: «На те й погорільці, - будуємо хатку.
Над хаткою небо. А знов голубе. Найвище уміння - почати спочатку життя, розуміння, дорогу, себе». Без нас та хатка не збудується, ми тільки разом – сила, завдяки толоці, яка нас єднає. Що б не казали вороги, нема у нас хати скраю. Наша хата у вирі подій.Хочеться, щоб вона наповнилася миром, щастям, добробутом, співами, радістю. А поки що ми її будуємо. Толокою.
Світлина Михайла Урбанського
Немає коментарів:
Дописати коментар