В Україні триває ХХVІ Міжнародний мандрівний фестиваль документального кіно Docudays UA. Цей захід покликаний сприяти популяризації й розвитку документального кіно та підвищенню рівня дотримання прав людини в Україні. Понад двадцять актуальних для сучасного глядача тематичних кінострічок покажуть організатори в різних аудиторіях і різних містах. Спеціальною подією фестивалю стала демонстрація фільмів у Тернополі, Чорткові і Бучачі.
У бібліотеці-музеї «Літературне Тернопілля» спільну роботу українсько-італійсько-французького виробництва «Шлях до гір» представила особлива гостя фестивалю італійська режисерка Міколь Рубіні , її помічник Андрій Воронов і координаторка Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Дарина Ніколенко.
-Ми створюємо можливості в Україні дивитися найталановитіше та найактуальніше документальне кіно з усього світу. Хочемо, щоб глядачі розвивали критичне мислення, формували активну громадянську позицію і навчилися ставитися до людської гідності, як до найвищої цінності, – наголосила координаторка фестивалю і додала, що він – неполітичний і некомерційний.
Далі був перегляд дебютної стрічки італійської режисерки про те, як вона подорожувала в село Ямна на Прикарпатті та шукала будинок, де народився її дідусь Самуїл Тагер. Він там народився, а його діда там колись розстрілямли, коли той ніс дрова з лісу.Таке глибинне коріння у цьому просторі, який належить Міколь, який належить і нам нині сущим. Фільм дуже особистий.Ми дивимося очима іноземки на наш побут, стосунки, потрійні стандарти. І разом з тим бачимо узагальнення трагедії гноблення, переслідування, розстрілів, як української, так і єврейської національності. За 84 хвилини, а саме скільки фільм триває на екрані, ти ніби сам стаєш причетним до забуття животрепетних подій. Тобто кожен із нас у залі, міг бути в такій ситуації: і втікача, і пошуківця у цьому загадковому і напівтемному лісі, де блукають мисливці. Там колись відбувалися речі, про які багато хто волів би забути.Там розстріляли бабцю з дітьми. Дідусеві вдалося втекти однією з лісових стежок, відсидіти в таборах Сибіру. А потім він якимось дивом прибився в Італію, прожив гідне життя аж до 2008 року, не дуже повідаючи онуці що там і як усе сталося. А коли він відійшов у засвіти, в особистих документах діда дівчина знайшла старі світлини карпатського будиночка, документи і дещицю дорогих для нього спогадів про рідну Прикарпатську землю.
-Є всього кілька документів і кілька речей, які моя родина вивезла під час еміграції із Радянського Союзу до Італії у 1957 році. В кадрі чавунна гусятниця, електричний самовар, вишитий рушник, старий піджак,-- сказала авторка фільму.- Головною була світлина 1919 року, на якій зображено будинок, де народився мій дідусь.
І Міколь з оператором Давіде Мальді поступово занурює нас у начебто впізнавану, але дуже дивну, місцями навіть химерну атмосферу. Кажуть, дідів будинок знаходився на території напівпокинутого санаторію, який пильно охороняють молодики у формі. Саме на цьому місці впродовж багатьох післявоєнних років у будинку дідуся Міколь жили відпочиваючі, розміщався дитячий піонерський табір. Потім тут збудували радянський санаторій.
Місцеві спочатку були раді гостям, згадували, що там насправді була розкішна вілла з понад двома десятками кімнат , на три поверхи. Але дуже швидко починали ставитись до новоприбулих з пересторогою, підозрою. Мовляв, за спадщиною приїхали.Спроба зйомок у місцевому краєзнавчому музеї наткнулася на скандал з категоричною забороною. Гвалт, бо в офіційну деперсоніфіковану історію, хочуть внести опцію особистості. Вкотре переконуєшся, що , якби історію писала кожна родина, то нашу історію ніхто не зміг би вкрасти і переписати.
Нецензурщина, погроза розбити камеру звучить із-за брами розтерзаного радянського санаторію.Так ніби там стратегічний об»єкт або, як мінімум – заміновано. Аж не віриться, що наші люди можуть бути такими знавісніло-нарваними перед камерою і тендітною жінкою, яка пояснила всім мету свого перебування.
З фільму ми бачимо, що Міколь вдалося домовитися з охоронцем, який заводить її вночі на територію, щоби в ідеально скомпонованій сцені промовити, що будинок знесли близько 30 років тому, щоб на його місці побудувати новий готель, який вони зараз охороняють.Як пояснила потім режисерка, послугу охоронця щедро оплатили, хоч він і не виконав умову, а обвів кругами на віддалі від того місця. Напевне, камери спостереження стояли(авт.)
Творці фільму працювали в селі кілька років у різні періоди.Карпатські пейзажі зливаються з краєвидами пам»яті героїв пошукової майже детективної роботи італійки. І вже не знаєш де реальний час, де історичний.Світлина ошатного дерев»яного будинку з добудовами стала однією з дійових осіб фільму, яка об»єднала навколо себе колективну пам»ять з прогалинами і білими плямами. Все ж двоє мешканців стали неоціненними помічниками: найстарший місцевий партизан Петро і таксист Юра. Їхні спогади проливають світло на долю будинку, коли село губиться у безпам»ятстві. Інколи фільм видається затягнутим, з невиправданими повторами. Авторка пояснила, що нерухомі загальні плани , котрі займають значну частину екранного часу, залишені, як змістовне навантаження сповільненого руху людських спогадів. Картинки полювання, праці, відпочинку , які ніби не в темі фільму, також мають свою символіку: і одинокості в цьому світі, і безвідповідальності, і нез»ясованості. Це — фільм-монолог. Не сповідь. Оповідь веде сама Міколь за кадром цілком спокійним голосом . Це не мова від першої особи, з особистим болем і образою. Це констатація факту, з розвитком історії, зростаючою напругою пошуку простору рідної людини. Пройшовши смислові нашарування , авторка не боїться страшної істини.Брама з охороною, як межа між світами, які живуть паралельним життям. Вшановують подвиг народу у Другій світовій війні, а поруч - шлях до гір, як спосіб утечі євреїв під час німецької окупації, і цілком конкретна дорога, якою євреїв босоніж, по червоній від крові щебінці, вели на вірну смерть. Пам»ять мовчить. Панують недомовленості, зіяє забуття, вивітрилося відчуття провини. Це її утрачений простір, це наш простір, який закріпився за цим географічним місцем.
-Ми всі винні. Це те, що об’єднує мене з мешканцями цієї місцевості, – підсумовує авторка.
А заключним акордом звучить нота праці у вічних горах. Рубають дерева і німотствують дроворуби. Тяжко з надривом дихають, викочуючи колоди на засніжені горби.Одна за одною. Як Сізіфів камінь судьби й жалю , безкінечно і рутинно, ніби заколисуючи пам»ять про трагедію винищення тут, на цих стежках..…Фільм змушує замислитися над долями людей, що пережили переслідування, знищення.Документалістика спонукає до збереження історичної пам'яті про події та їх учасників.
Немає коментарів:
Дописати коментар